Сценарій 1

Пам’ятайте, що ми – Люди!

Дійові особи:

1-й, 2-й, 3-й, 4-й Ведучі

Мати

Козак

Світова література

Підсудний

Природа

Любов

ДІЯ ПЕРША

На планете Земля неспокойно.

Да и было ль спокойно на ней?

Прекращались раздоры и войны

Только снова седлали коней.

2-й. Вот и космос уже на примете,

Став над пропастью, в бездну глядим.

Как Земли неразумные дети

Рубим сук, на котором сидим.

3-й. Не спасет ни утроба отсека,

Ни глубинное в недрах жилье,

Человек, полюби человека,

Только в этом спасенье твое!

1-й. Людина з’явилася на світ…

2-й Дитина і Мати…

Картина звичайна.

А все ж наче сонця промінням осяяна.

1-й Дитина і мати…

Картина звичайна.

Життя – це нового великая тайна.

2-й. Ми всі з’являємося на світ один для одного. Тільки разом, допомагаючи один одному, турбуючись один про одного, ми можемо підняти самих себе на п’єдестал людяності.

3-й. Чи задумаємося ми над тим, що кожний з нас винний в тому, що діється навколо нас. Ні, ми думаємо, що це світ завинив перед нами, зустрів наш прихід невмитим. Ми ж мали народитися для любові, щастя й сонця досхочу. А бачимо світ у плямах крові й в людському плачі.

1-й Не раз ми бачимо, як люди плачуть.

І кожен раз щось сльози тії значать:

Сором’язливість, безпорадність,

Бентежність, сум, безмежну радість.

2-й. Чи є різниця між слізьми дитини,

Людини молодої й літньої людини?

Звичайно є, але мала у тім різниця,

Бо сльози – то душі криниця.

Найбільш вражають сльози ветерана

Бо в нього й досі кровоточить в серці рана.

3-й. Милосердя і доброта – як два крила, на яких тримається світ. Милосердя – це не милостиня. Невже для того, щоб з’явилась доброта в наших серцях, потрібен землетрус чи якась катастрофа?

2-й Письменник-гуманіст А.П.Чехов писав: «Треба, щоб за дверима кожної задоволеної, щасливої людини стояв хто-небудь з молотком і постійно нагадував би стуком, що є нещасні…»

1-й. В Україні проживає майже 2 мільйона одиноких людей. Багато дітей проживають у дитячих будинках, в школах-інтернатах. Ці люди почувають себе самотніми.

Дитина Подари мне кусочек счастья…

Хоть немножечко, самую малость…

Чтоб узнала я, что это – счастье,

Чтоб потрогать смогла руками…

Подари мне кусочек счастья!

Хоть на день, хоть на час, на

немножко,

Подари мне кусочек счастья,

Положи мне его в ладошку!..

Виступ від імені волонтерського загону «Факел»

1-й. Хіба ж це мати,

Що може лиш життя дитині дати,

А потім в дитбудинок її здати,

Бо зовсім їй не хочеться про неї дбати?

Її з вовчицею не можна навіть порівняти,

Бо та ніколи не залишить вовченяти.

2-й. Та не всі такі матері. Такі одиниці.

Уже з перших хвилин життя і все наше дитинство нас голублять, пестять і охороняють наші мами. Вони не досипають ночей, дбають про нас.

1-й Мама! Найдорожче слово в світі,

Де б не був ти, що б ти не робив,

Та вона твій шлях завжди освітить

Ніжним серцем відданим тобі.

В дні сумні, та в дні на щастя щедрі,

Мама буде у житті твоїм.

Тож живи, як мама, щири, чесно

І як мама лиш добро твори.

Хто б 2-й Любіть своїх батьків, допомагайте їм, все зробіть, аби не були вони одинокими в старості, бо й після життя батьки житимуть у серцях ваших своїми добрими справами

3-й. Вірш « Сегодня и всегда». Є. Нефьодова

Сколько их – и внучек, и старушек…

Ты меня прости на этот раз,

Что пишу традицию нарушив,

Не тебе одной стихи сейчас.

Это всем – кто старше, кто моложе,

Той девчонке, женщине вон той,

Это тем, кому стихов , быть может,

Не напишет никогда никто:

Бабкам поколения седого,

Внучкам, торопящим смену дней,

Чьим-то женам или чьим-то вдовам,

И сестре, и матери моей…

В чем же дело, где искать причины,

Думал я, идя сквозь мокрый снег,

Что вот так устроены мужчины –

Не хватает нежности для всех.

Мы такие занятые люди!

Есть работа, а потом – любовь…

Но восьмое марта все же будит

В нас мужскую рыцарскую кровь!

Мы тогда штурмуем магазины,

Отдаем получку за цветы!..

Граждане, приятели, мужчины,

Где ж мы были – он, и я, и ты

Целый год? И почем же будни

Нам все это как-то не с руки?

Их не будет – значит, нас не будет!

Помните об этом мужики…

(Хор виконує пісню «Не навреди»)

Не навреди, эскулап,

Истомленному хворью,

Не запятнай равнодушьем

стерильный халат.

Совесть твоя

Да наполнится страстью живою!

Да не останется фразою

Твой Гиппократ!

Пусть эта клятва продолжится

в дне заоконном,

Пусть возле самого сердца

забьется в груди.

Необходимостью станет.

И станет законом:

«Не навреди, человек, человеку.

Не навреди!»

Остановись

И прислушайся к странному грому,

Этот большой и забывчивый

век огляди.

Женщине, хлебному колосу,

шару земному-

Даже во славу,

Даже во имя –

не навреди!

Я понимаю

размах озорного азарта,

Силу твою понимаю,

Но, как ни крути,

Если ты веришь,

что жизнь

не окончится завтра,

Собственным внукам и правнукам

Не навреди!

Не навреди и сегодняшним

детям и листьям,

И, оставаясь достойным

пути своего,

Не навреди никому –

Не далеким, ни близким.

Близким – особенно.

Это ведь проще всего.

ДІЯ ДРУГА

1-й. Справжня духовність – у самовіддачі. Давайте людям радість, робіть їм добро, не чекаючи віддачі. Робіть добро тим, з ким ви, можливо, зустрінетесь раз в житті. Пам’ятайте, що все повертається, як бумеранг.

2-й. В погоні за матеріальними благами ми втратили людину. Ми, мабуть, забули, що за гроші можна придбати:

Ліжко, але не сон.

Книги, але не розум.

Ліки, але не здоров’я.

Розкіш, але не культуру.

Прикраси, але не красу.

Добробут, але не щастя.

Розваги, але не кохання.

1-й Кажуть, що кохання й талант приходять не до всіх, тому, що кохати не тільки насолоджуватись, упиватися своїм щастям; кохати – це віддавати тепло, ласку, доброту найдорожчій людині.

2-й В.А.Сухомлинський говорив: «Людина може навчитися зводити найбільші споруди, космічні кораблі і підводні човни, але якщо вона не навчиться любить, то залишиться дикуном. Освічений же дикун в сто разів небезпечніше неосвіченого».

1-й А чи спроможні ми кохати? Чи спроможні взяти на себе цей важкий і солодкий тягар?

2-й Вірш «Любовь»

Любовь… Она бывает разной:

Бывает отблеском на льду,

Бывает болью неотвязной,

Бывает яблоней в цвету,

Бывает вихрем и полетом,

Бывает цепью и тюрьмой…

Мы ей покоем и работой

И жизнью жертвуем самой.

Но есть еще любовь такая,

Что незаметно подойдет.

И поднимаясь помогая

Тебя сквозь годы поведет.

И будет до последних дней

Душой и совестью твоей.

3-й. Майже через два століття В.О.Сухомлинський скаже, що бути справжньою людиною – це означає віддавати сили своєї душі в ім’я того, щоб люди були красивими, духовно багатими.

2-й « Краса врятує світ»,- говорив Ф.Достоєвський

3-й «Краса володіє даром вносити світ у серця»,- сказав Сервантес. Людина, що тонко відчуває красу, не здатна піти супротив совісті. Естетичне та моральне в людині нероздільні.

1-й Где красота – там доброта.

Их разлучить ничто не может.

Любая светлая мечта

На двух подруг всегда похожа.

2-й И нам без них не обойтись

Ни светлым днем, ни днем дождливым,

И если хочешь быть красивым,

Ты добротою поделись!

ДІЯ ТРЕТЯ

1-й Г. С. Сковорода писав: «Думай добре, роби добро – і буде добро.» Пригадаємо сторінки нашої історії.

(Виходіть запорізький козак)

Козак. Здрастуйте, люди добрі. Я прийшов до вас від запорозького кошового Сірка. Розказати про ваших прадідів, які допомагали навіть ворогам. Чуєте: ворогам! Це було тоді, коли в Криму вирувала епідемія чуми. Козаки дали змогу кримським татарам переселитися на українські землі, щоб перебути нещастя. А самі козаки! Ми ж землянок ніколи не замикали! Будь який подорожній міг зайти, розвести вогонь, зварити страву, спочити. А бувало, що господар, як їхав куди, так ще зоставляв страву для прихожого. Наїдяться мандрівники та зроблять хрест, поставлять його серед землянки – це значить, що були гості й дякують хазяїнові. Прекрасні стосунки, в основі яких – доброта, а не байдужість! Пам’ятайте про це.

2-й Високу моральну цінність добра, яке ми робимо сторонній людині, розуміли люди ще у сиву давнину. У Вавілоні був такий звичай – недужих виносили на майдан чи дорогу. Кожен, хто йшов повз нього, підходив, розпитував, коли знав якийсь засіб, радив нещасному. Ніхто байдуже не проходив. Такий звичай побутував і в ассірійців, єгиптян. Звичай чинити добро безкорисливо.

3-й Прекрасний звичай побутує й нині на Кавказі. Високо в горах саджають плодові дерева. Випадковий мандрівник, втамувавши голод чи спрагу, не може навіть подякувати, не знає кому. Але смуга відчуження відступає. Чужі стають рідними близькими, коли потрапляють у скруту.

Світова література Я – Світова література. Я говорю від імені найвідоміших поетів і прозаїків – Л.Толстого, Ф.Достоєвського, Ч. Діккенса, Т.Шевченка, П.Мирного, О.Гончара і багатьох інших, хто не може бути присутнім у цьому залі, але чиї багатотомні праці можуть бути прилучені до сьогоднішньої зустрічі.

Згадайте хлопчика з оповідання Ф.Достоєвського «Хлопчик уХриста на ялинці». Дитина померла в переддень великого свята від холоду і голоду. Усі, хто зустрічав її у ту ніч, проходили повз неї, не протягнувши руку допомоги. Хлопчик умирав, усіма забутий і нікому не потрібний, під вікнами великого будинку. Там було тепло, весело, багато ласощів і подарунків. Але ніхто не хотів побачити дитину.

Світова література заклинає: будьте Людьми!

Підсудний Я буду говорити від імені тих, хто сів на лаву підсудних з вашої вини, люди. Я народився в нормальній сім’ї, у мене були батько і мати. Але трапилося нещастя. Мій батько загинув, коли мені було п’ять років. Мати залишилась із трьома дітьми на руках, ледве-ледве зводила кінці з кінцями. Але наші проблеми нікого не хвилювали. Якщо мама тікала вночі від вітчима-дебошира, сусіди спокійно спали у своїх квартирах, не реагуючи на її благання про допомогу та наш плач. Коли вона почала пиячити, ніхто не помітив. До нас вам теж було байдуже. Уперше я опинився у в’язниці, коли обікрав магазин. Якби з голоду вмирав я сам…Але мої брат і сестра просили їсти .
2-й Люди, це ми винні в тому, що не на безлюдному острові, а в місті, на очах у нас загинула родина. Покалічено долю дитини. Що очікує в майбутньому інших дітей?

- Що дитині треба?

Дім красивий, білий

І, як світлий образ,

Мами погляд милий.

Й батька дорогого

Чути добре слово.

- Ще дитині треба

Неба голубого.

А ще було б добре

Мати сестру й брата.

І у кожнім домі

Музики багато

1-й Широка страна моя родная

Много в ней лесов, полей и рек.

Но проблема есть у нас большая

И проблема эта – человек.

От Карпатських гор и до Донбасса,

С пляжей Крыма до сумских полей

Человек приходит…

(Удар, кроки)

Природа Приходить… Я говорю від імені природи. Спілкування зі мною завжди приносило вам радість. Мабуть, тому що я – невичерпне джерело краси, яка не може залишити байдужою навіть найчерствішу людину. Моя краса…Це хмаринки влітку, які віддзеркалюються у блакитному озері. Це краплинки ранкової роси, які можуть сяяти прекрасніше за будь-які дорогоціні камені. Це жовте опале листя. Це білі пухнасті сніжинки…

Ви перестали радісно підставляти обличчя теплому дощу, бо він все частіше стає кислотним. Влітку біля річки вас зустрічають великі написи «Купатися заборонено. Небезпечно для здоровя». Відкриваючи вікна в квартирах, щоб вдихнути свіжого повітря, ви маєте зовсім протилежне…

Схаменіться, люди!

Я – сонце, я – зоря, я – снігопад;

І вітер, чуєш, як гуде і свище,

І піднімає куряву й метіль

Все вище, вище й вище.

Я є туман, я – росяна трава,

Що так краплинами дощу

Сіяє з ранку.

Я – річка, я – струмок, я є життя.

Не нищ життя, людино, спозаранку.

2-й Мир мечется в смертельных передрягах.

И вся надежда на космических варягов,

Я слышал, что они должны предстать пред нами

В сверкании брони и ореоле знаний.

В особый час прийти, в последний миг примчаться

И шар земной спасти от страшного несчастья.

3-й Ах, если бы могли, ах, если бы так было!

Но лики звезд мертвы, там не найдешь спасенья.

Варягов нет, увы!

А землю, эту землю!

С её мельканьем дней,

С её разливом вешним,

И всем, что есть на ней,

То вечным, то не вечным,

С берёзкой на пути,

С полями и лесами

Обязаны спасти и сохранить мы сами.

1-й Над бездностью склонясь,

Большая и цветная

Земля глядит на нас,

Любя и проклиная.

Укор в глазах озер

И грусть в безбрежной шири,

А если не спасём,

Зачем тогда мы жили?!

(Всі учасники виходять на сцену)

– Ми – діти вкраїнського поля

В блакиті його висоти.

Тому нам і випала доля:

Не гнутись – до сонця рости!

– Тож будемо вищими, вищими!

Нехай нам загубиться лік,

Якщо ми себе не понищимо,

Ніхто нас не знищить повік.

– Я вірю в силу доброти,

Що на торжку не продається,

Що кривди розбива пласти,

Красою тулиться до серця.

– Я вірю в силу доброти,

Що має долю роботящу,

Що хоче, щоб і я, і ти,

І все було у світі кращим.

– Я вірю в силу доброти,

Добро завжди сильніше злого,

Дає наснагу, щоб цвісти

І світло обирать дорогу.

-І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло ожити і жить.

-Воскресайте, камінні душі,

Розкривайте серця і чоло,

Щоб не сказали про вас грядущі:

«Їх на землі не було…»

Любов У цій залі стільки тепла і доброти, стільки любові, що я прийшла до вас Людиною, я – Любов.

Любов – найбільше в світі почуття!

Вона не має меж – безкрая!

З любові починається життя.

Вона усе найкраще починає.

Любов дає нам ласку, ніжність.

Любов – це доброта і вірність.

Любов – це квітка таємнича:

Торкнешся неї – ніби кличе

Тебе у вирій почуттів,

Ласкавих і мрійливих снів.

І крила для польоту нам дає,

І доброту народжує і ласку.

Пустіть любов у серденько своє.

Вона народить дивну казку.

Пісня Б. Окуджави

«Давайте восклицать»

Давайте восклицать, друг другом восхищаться,

Высокопарных слов не стоит опасаться.

Давайте говорить друг другу комплименты,

Ведь это все любви счастливые моменты.

Давайте горевать и плакать откровенно.

То вместе, то поврозь, а то попеременно…

Давайте жить, во всем друг другу потакая,

Тем более, что жизнь короткая такая.

Сценарій 2

«Строки, опаленные войной…»

Учитель 9 мая – день Победы, день, который знаменателен не только для нашего народа, но и для всего человечества. Все далее в историю уходят от нас эти героические и трагические годы. И уже практически наступило то время, о котором писал поэт-фрон­товик Сергей Орлов:

Когда это будет, не знаю,

В тени белоствольных берез

Победу девятого мая

Отпразднуют люди без слез,

Подымут победные марши

Армейские трубы страны,

И выедет к армии маршал.

Не видевший этой войны.

Проблема памяти о войне — важнейшая проблема нашей современности. Потому, что война была слишком большим испытанием для всей страны и для каждого человека. Потому что хочется лучше понять тех, кому мы обязаны своей жизнью. Узнать, какими они были, что это были за люди. Задуматься, а мы смогли бы так?

Тема войны, тема человека на войне – неисчерпаемая, всегда живая, всегда тревожащая, волнующая. Велика роль искусства, особенно литературы, театра, кино, уделяющих столько внимания этой теме, стремящихся исторически осмыслить и, связав с настоящим, извлечь уроки на будущее.

Сегодняшний классный час мы посвящаем поэзии о Великой Отечественной войне. Эпиграфом будут строки, написанные А.Твардовским, обращенные к нам:

Прошла война, прошла страда,

Но боль взывает к людям:

Давайте, люди, никогда

Об этом не забудем!

Да, трудно забыть об этом… О гибели близких, родных, любимых. О дорогих местах, превращенных в пожарища. О чувствах гнева, скорби, ожидания, веры, ненависти и любви, охвативших людей того поколения. Мы не видели (и это очень хорошо!) ужасов войны, но знаем, какая смертельная опасность нависла в июне 1941 года над нашей страной. И в это трудное время звучали, звали к мужеству стихи – клятва Анны Ахматовой:

И та, что сегодня прощается с милым, -

Пусть боль свою в силу она переплавит.

Мы детям клянемся, клянемся могилам.

Что нас покориться никто не заставит.

Более тысячи писателей ушли на фронт и свыше четырехсот не вернулись. Поэты разделили страдания, опасности, лишения военных дней со всеми. Не оправдал себя бытовавший афоризм: «Когда говорят пушки – музы молчат». Поэзия в те дни была очень нужна! Стихи и песни поднимали боевой дух солдат, звали их не решительный бой с фашистами. Они укрепляли мужество людей, напоминали о погибших, за которых надо мстить; о близких, которых надо защищать.

Произведения, созданные в годы войны, обладают ныне силой документа - прямого свидетельства непосредственного участ­ника событий. Этим же качеством абсолютной достоверности отличаются лучшие художественные произведения о войне, созданные в послевоенные годы. Каждое из них принадлежит как бы сразу трем временам: тому, о котором оно повествует, тому, в котором оно написано, и современности, в которой живем мы, нынешние читатели.

Ученик Стихи, созданные в начале войны с огромной силой выражали думы и чаяния воинов в горькую минуту отступления, свежо и образно передавали чувство Родины. В стихах Евгения Долматовского такой накал чувств, что слова произносятся с трудом. Они обжигают, перехватывают горло. В них сохранено дыхание тех грозных военных лет.

Украине моей

Украина, Украина, Украина,

Дорогая моя!

Ты разграблена, ты украдена,

Не слыхать соловья.

Я увидел тебя распятою

На немецком штыке

И прошел равниной покатою,

Как слеза по щеке.

В торбе путника столько горести

Нелегко пронести.

Даже землю озябшей горстью я

Забирал по пути.

И леса твои и поля твои –

Все забрал бы с собой!

Я бодрил себя смертной клятвою

Снова вырваться в бой.

Ты лечила мне раны ласково

Укрывала, когда,

Гусеничной сталью лязгая,

Подступала беда.

Все ж я вырвался, вышел с запада

К нашим, к штабу полка,

Весь пропитан легким запахом

Твоего молока.

Жди теперь моего возвращения,

Бей в затылок врага.

Сила ярости, сила мщения,

Как любовь, дорога.

Наша армия скоро ринется

В свой маршрут.

Вижу – конница входит в Винницу,

В Киев танки идут.

Мчатся лавою под Полтавою

Громы наших атак.

Наше дело святое, правое, -

Будет так. Будет так.

Ученик Обостренное чувство Родины, любви к тому, что осталось за чертой, отделяющей мирную жизнь от войны, нашло выражение в стихотворении К.Симонова «Жди меня».

Жди меня, и я вернусь

Только очень жди,

Жди, когда наводят грусть

Желтые дожди,

Жди, когда снега метут,

Жди, когда жара,

Жди, когда других не ждут,

Позабыв вчера.

Жди, когда из дальних мест

Писем не придет,

Жди, когда уж надоест,

Всем, кто вместе ждет.

Жди меня, и я вернусь,

Не желай добра

Всем, кто знает наизусть,

Что забыть пора.

Пусть поверят сын и мать

В то, что нет меня,

Пусть друзья устанут ждать,

Сядут у огня,

Выпьют горькое вино

На помин души…

Жди. И сними заодно

Выпить не спеши.

Жди меня, и я вернусь

Всем смертям назло.

Кто не ждал меня, тот пусть

Скажет: - Повезло. –

Не понять не ждавшим, им,

Как среди огня

Ожиданием своим

Ты спасла меня.

Как я выжил, будем знать

Только мы с тобой, -

Просто ты умела ждать,

Как никто другой.

Ученик Кто из нас не слышал знаменитой «Землянки»? Помните, в каждой строке щемящая грусть бойца, как и в песне «Огонек» Исаковского, в упрямо-дерзких симоновских строках «Жди меня».

(Исполняется песня «Землянка» на слова А.Суркова)

Ученик Время не терпит отсчета в обратном порядке. Оно идет вперед. Но в героическое прошлое нам помогают войти и увидеть, как все было, стихи о великих сражениях.

А.Твардовский. Я убит подо Ржевом

Я убит подо Ржевом,

В безыменном болоте,

В пятой роте,

На левом,

При жестоком налете.

Я не слышал разрыва

И не видел той вспышки, -

Точно в пропасть с обрыва –

И ни дна ни покрышки.

И во всем этом мире,

До конца его дней,

Ни петлички, ни лычки

С гимнастерки моей.

Я – где корни слепые

Ищут корма во тьме;

Я – где с облачком пыли

Ходит рожь на холме;

Я – где крик петушиный

На заре по росе;

Я – где ваши машины

Воздух рвут на шоссе;

Где травинку к травинке

Речка травы прядет,

Там, куда на поминки

Даже мать не придет.

Подсчитайте, живые,

Сколько сроку назад

Был на фронте впервые

Назван вдруг Сталинград.

Фронт горел, не стихая,

Как на теле рубец.

Я убит и не знаю:

Наш ли Ржев наконец?

Удержались ли наши

Там, на Среднем Дону?..

Этот месяц был страшен,

Было все на кону.

Неужели до осени

Был за ним уже Дон,

И хотя бы колесами

К Волге вырвался он?

Нет, не правда. Задачи

Не выиграл враг!

Нет же, нет! А иначе

Даже мертвому – как?

И у мертвых, безгласных,

Есть отрада одна:

Мы за Родину пали,

Но она – спасена.

Наши очи померкли,

Пламень сердца погас,

На земле на поверке

Выкликают не нас.

Нам свои боевые

Не носить ордена.

Вам – все это, живые.

Нам – отрада одна:

Что недаром боролись

Мы за Родину- мать.

Пусть не слышен наш голос,-

Вы должны его знать.

Вы должны были, братья,

Устоять, как стена,

Ибо мертвых проклятья –

Это кара страшна…

Я убит подо Ржевом,

Тот еще под Москвой.

Где-то, воины, где вы,

Кто остался живой?

В городах миллионных,

В селах, дома, в семье?

В боевых гарнизонах

Не на нашей земле?

Ах, своя ли, чужая,

Вся в цветах иль в снегу…

Я вам жить завещаю, -

Что я больше могу!

Завещаю в той жизни

Вам счастливыми быть

И родимой отчизне

С честью дальше служить.

Горевать – горделиво,

Не клонясь головой,

Ликовать – не хвастливо

В час победы самой.

И беречь ее свято,

Братья, счастье свое –

Память воина-брата,

Что погиб за нее.

Ученик «Я никогда не знал, что так люблю жизнь, - писал с фронта Павел Коган. – Должно быть мы умели крепко любить в юности, я сужу по тому, какой лютой ненависти я научился…»

Сергей Наровчатов, поэт-фронтовик, вспоминал о Павле Когане: «Поэты моего поколения хорошо помнят сухощавого и угловатого юношу, жизнелюбиво и страстного, резкого в своих жестах и суждениях. У него была поразительная память. Он знал наизусть не десятки, а сотни стихотворений самых разных поэтов, не считая своих собственных. Читал он всегда вдохновенно и страстно. Но особенно звучал его голос тогда, когда он читал стихи, близкие ему по духу. Это были стихи, осмысляющие время. Не ошибусь, если скажу. Что он жил поэзией… Где-то осенью 1942 года на Ленинградском фронте я получил письмо, извещавшее меня, что Павел Коган погиб в поиске разведчиков под Новороссийском летом 1942 года. Его стихи были со мной всю войну и остались со мной до сих пор».

Мое поколение –

это зубы сожми и работай,

Мое поколение –

это пулю пр

Кiлькiсть переглядiв: 355

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.